Як цікаво Мартін Уолш критикує американських кіно-радикалів за їх неспроможність бути радикальними не лише в ідеології, а й у формальних експериментах, бо жоден з них нездатний зректися голівудських стандартів при створенні сценарію, операторській роботі та всьому іншому. В результаті виходить тупувата ліва агітація, яку глядачу пропонується заїдати цілком буржуазним поп-корном. Як влучно помітив Годар: "“Brezhnev/Mosfilm = Nixon/Paramount".

Фільм Якубіско "Птахи, сироти та божевільні" (1969) намагається довести, що божевілля або божевільна поведінка не допомагають звільнитися від неприємностей життя. У 60-ті, коли ще буяли бітники та тривав бум легких дозволених наркотиків, що перетворювали буденність на психоделічний тріп із короткими зупинками, це була досить оригінальна ідея.

“Мій попередній фільм “Вік Христа” розповідає про злам у житті людини, що тільки-но проминула певну вікову межу, за якою знецінюються її ідеали, - каже режисер, - У картині “Птахи, Сироти та Божевільні” я хотів показати людину, що перейшла цю межу, але намагається опиратися, не визнаючи свого дорослішання та зараджуючи йому якимсь комічним сплавом дуріння та божевілля, за допомогою яких вона хоче зробити своє життя більш приємним та знайти щось типу щастя. Звісно, ця гра закінчується дивно, тому що божевілля схоже на життя з наркотичним присмаком (drug seasoning life) і така форма опору нічого не вирішує. Я збирався показати, що людина, яка поводиться в цьому світі, мов дурень та блазень, аби зняти відповідальність зі свого сумління та затвердити свою індивідуальність, чинить надто безглуздо, коли згадати про події, що відбуваються навкруги”.

Класові стосунки / Klassenverhältnisse (1984)

Режисери: Jean-Marie Straub and Danièle Huillet

Адекватна екранізація романів Кафки - це річ майже нездійснима, бо ніхто досі не може точно сказати: а що саме відбувається у цих романах, про що там йдеться? Звичайно, ми маємо цілі бібліотеки гіпотез, що різною мірою наближуються до цього питання, і обсяги цих досліджень вже давно і у багато разів перевищили всю творчу спадщину письменника. Але якщо навіть взяти до уваги ці пояснення, то виникає ще одне - ключове саме для мистецтва кіно питання: чому персонажі Кафки так дивно рухаються? Іноді вони годинами розмірковують про щось абсурдно-несуттєве, іноді пробивають власним тілом декількаповерховий будинок, а буває, що й чекають все життя біля брами, та все одно цей рух якийсь неприродний. Виникає враження, що це просто описи уявних пересувань персонажів, яких насправді не було.

Фільм ідеолога французького нового роману Алена Роб-Грійє (Alain Robbe-Grillet) "Людина, яка бреше" (L'Homme qui ment, Muž, který lže, The Man Who Lies, 1968) такий самий схематичний як і його проза. Ми бачимо величезні та страшенно складні химерні конструкції, вражаємося заплутаності цього механізму, але ніяк не можемо зрозуміти, навіщо він потрібен. Подібно до кожного концептуаліста, Роб-Грійє любить деталі, але ціле для нього - не є фіналом-вінцем, а скоріше - закономірним наслідком процесу творчості, як, вибачайте вже за таке порівняння, існують наслідки у процесу травлення, від яких краще швидше позбавитись.

Культурологи характеризують новий роман як "останню передпостмодерну спробу жорстко зорганізованої технічно прози, що хоча б цим споріднена із традиційним модернізмом". Ось після цього визначення нарешті стає зрозумілою вся машинерія Роб-Грійє, бо він - далекий родич модерністів початку ХХ сторіччя, які скаржилися на неможливість реального зображення дійсності: мовляв, будь який реалізм - це лише перерахування навколишніх предметів, а отже той, хто прагне до адекватного відображення світу, має зосередитись на деталях, з яких він складається і забути про драматургію, бо в реальному житті немає зав'язок-кульмінацій-розв'язок. Тут згадується гумористичне зауваження Бертрана Рассела: "Атомістична теорія... представляє молоко як сукупність молочних індивідуумів (молекул) на зразок того, як людська раса є сукупністю чоловіків, жінок та дітей". В картинах Алена Роб-Грійє діють люди-молекули, підвладні хіба що броунівському руху, тому не варто дивуватися їх подібності до гуманоїдних роботів: якщо б режисер мав таку можливість, він би взагалі відмовився від живих акторів на користь машин.